Пасха по-радянськи: у Рівному люди потайки йшли до церкви

Цього року Великдень святкують 28 квітня

Великдень як православне релігійне свято офіційно визнане з 1991 року.

Втім, ще не так давно люди потайки йшли до церкви, аби відвідати Божественну літургію з нагоди Воскресіння Господнього та освятити пасхальні кошики.

Як це було раніше, розповідає начальник відділу Державного архіву Рівненської області Людмила Леонова (на фото).

За її словами, із встановленням на Західній Україні радянської влади, було оголошено антирелігійну кампанію. Будь-які народні традиції, хоч якось пов’язані з християнством, оголошувались пережитками минулого, які слід відкидати і викорінювати.

Так, наприклад, на засіданні Президії Верховної Ради УРСР 13 січня 1983 року було прийнято заклик: «активніше протидіяти спробам ідеалізації застарілих звичаїв, всемірно розвивати нові радянські традиції та обряди…»

Серед засобів відлучення населення від відзначення Великодніх свят застосовувались читання лекцій, перегляд кінофільмів, проведення суботників та недільників, а часто навіть примусові виходи селян на роботу.

Окремо слід згадати заборони та санкції, які не дозволяли службовцям, сільській інтелігенції, учням шкіл брати участь у церковних ритуалах, безпосередньо пов’язаних зі святом.

Попри це, переважна більшість населення продовжувала дотримуватися основних великодніх звичаїв.

Люди випікали паски, фарбували яйця, поминали померлих.

Про те, як святкували у нас це велике свято свідчать документи офіційних органів влади, в т.ч. і Уповноваженого у справах релігії при Раді міністрів УРСР в Рівненській області, апарат якого і був головним наглядачем та інформатором про події під час святкувань релігійних свят.

За свідченнями документів, в другій половині 1950-х, на початку 1960-х років на Пасху уповноважений обов’язково виїжджав машиною за маршрутом Рівне-Корець-Межиричі-Здолбунів-Рівне.

Першочергово перевірялось, які альтернативні культурні заходи було підготовлено для того, щоби відволікти від церкви, в першу чергу, молодь.

Після напруженої подорожі,  десь о 5 годині ранку чиновник добирався до Рівного і фіксував ситуацію в місцевих церквах.

Тоді в місті ще діяли три церкви – Свято-Воскресенський собор (був зачинений з 1963 році та відновив роботу у 80-х роках XX ст.), кладовищенська Миколаївська церква на вул. Дубенська та Успенська церква на вул. Шевченка.

Храми відвідували від 700 до 1500 віруючих. Але найбільше рівнян відвідувало Рівненський собор – після завершення служби перед освяченням пасок там нараховували від 6 до 7 тисяч людей.

Також приблизно рахували і кількість кошиків, які рядами стояли навколо собору – понад 4000.

В 1958 році до стандартного звіту про кількість присутніх на свято Пасхи було відзначено, що всі церкви на свято в середині були прикрашені штучними і живими квітами, хвойними гілками і в великій кількості церков з’явилася нова прикраса з гардинного гарного матеріалу у вигляді різних фіранок, штор на іконах малих і великих розмірів, чого раніше не було.

Для нагляду за участю громадян у великодніх святкуваннях радянська влада розробляла спеціальні плани заходів. Доходило і до оголошення недільних днів робочими.

Дуже слідкували за молоддю. В 1971 році уповноважений у справах релігії повідомляв:

«Всеношна служба в церквах проводиться з особливим підйомом, що дуже впливає на молодь. Молоді пари ходять біля церков цілу ніч, при чому це не тільки не засуджується батьками, а навпаки, заохочується. Так, в пасхальну ніч, в Дубенському Соборі о 12 ночі, перед початком пасхальної служби молоді з училищ і технікумів міста було до 30% загальної місткості собору».

В селі Новомильськ Здолбунівського району на пасхальне свято 27 учнів без батьків зібралось в церкві на хори і слухали церковні співи.

Спостерігачі повідомляли, що на пасхальні свята багато молоді зі шкіл, училищ, технікумів відвідували церкви і церковники використовували це в свої проповідях, заявляючи, що сьогодні молодь проявляє великий інтерес до церкви.

Велике занепокоєння викликав і той факт, що «почастішали випадки, коли віруючі бабусі ведуть своїх внуків на сповідь до церкви».

За матеріалами начальника відділу Державного архіву Рівненської області Людмили Леонової